Питання про те, чи зможе Україна виграти війну, знову постає з новою силою. Воно болюче, але необхідне. Адже реальна ситуація змінюється, і ми не можемо закривати очі на виклики, які накопичуються. Війна — це динамічний процес, де перемагає не лише той, хто має більше ресурсів, а той, хто вміє адаптуватися. І сьогодні саме така адаптація є головним викликом для України.

Один із визначальних факторів — різниця ресурсів. Росія ухвалила закон про резервістів, фактично відкривши можливість залучити до війни до двох мільйонів людей. У той час як російські медіа намагаються прикривати це історіями про “охорону інфраструктури”, очевидно: резервісти будуть використані як штурмові підрозділи. Росія може собі це дозволити, маючи величезний фінансовий та промисловий потенціал. Її експорт обчислюється сотнями мільярдів, виробництво озброєння стабільне та масове. Для Кремля випуск літака за 30 мільйонів доларів — дрібниця, так само як і будівництво підводних човнів, кожен з яких коштує по пів мільярда.

Україна ж існує в іншій реальності: наш економічний ресурс набагато слабший. І в той час, коли різниця у фінансах і виробництві величезна, всередині країни виникають внутрішні проблеми. Зростає кількість військових, які залишають позиції, поширюється втома, розчарування, недовіра. Публічні скандали, взаємні звинувачення, крики про корупцію деморалізують не лише суспільство, а й тих, хто воює. Людина на фронті, яка читає, що “все розкрадено”, неминуче починає втрачати віру в сенс своєї боротьби.

Європа уважно стежить за цими процесами. У тих країнах, де політична культура суворіша, будь-яка заява українського депутата про корупцію стає аргументом для проросійських сил: “Навіщо давати гроші Україні, якщо самі українці кажуть, що там крадуть?”. Саме тому ми вже бачимо, як важливі рішення — зокрема про використання заморожених російських активів — опиняються під загрозою. Одна хвиля внутрішнього галасу може коштувати Україні мільярдів доларів допомоги та місяців зволікань.

Попри це, Україні вдалося зробити те, що здавалося неможливим. До війни ми не мали ані сучасної авіації, ані балистичних можливостей, ані потужних вертолітних сил. Але ми змогли втримати фронт завдяки дронам. Українська армія перебудувалася на нові технології за три місяці. Росії на це знадобилося два роки й низка поразок. Це показало: наша перевага не в кількості, а в гнучкості, інноваційності та здатності впроваджувати нове набагато швидше.

Однак будь-яку технологію противник рано чи пізно копіює. Тому потрібне рішення, яке неможливо повторити швидко. Одним із таких рішень може стати перехід до оборонної стратегії, заснованої на використанні міст як автономних дронових фортець. Ідея полягає в тому, щоб перетворити багатоповерхівки на точки запуску та обслуговування дронів, де без участі людей здійснювалось би заряджання, підготовка та повторний виліт. Управління можна вести дистанційно з тилу — через оптоволокно, із повною безпекою для військових.

Такий підхід може кардинально змінити хід війни. Навіть якщо місто буде оточене, воно продовжить оборонятися автоматизовано. Росіяни будуть змушені витрачати величезні ресурси на знищення кожної окремої будівлі, а це дорого навіть для них. Українські військові не будуть ризикувати життям — вони зможуть керувати дронами з безпечного місця. Кожна багатоповерхівка стане укріпленою точкою, кожне місто — твердинею, і захоплення територій стане для ворога невигідним.

Така система дозволить значно зменшити потребу в мобілізації та зберегти найцінніше — життя українських солдатів. Це концепція, яку Росія не зможе легко повторити, адже вона працює лише на обороні, а не на наступі.

Сьогодні Україні потрібна тиша замість криків, стратегія замість хаосу, інновація замість паніки. Ми маємо навчитися не шкодити власній державі інформаційно, адже війна триває не лише на полі бою. Вона триває в парламентських залах Європи, у кабінетах урядів, на екранах західних медіа, у свідомості наших союзників.

Україна вже одного разу зробила неможливе. Тепер настав момент зробити це знову — створити нову оборонну модель, яка не вимагатиме сотень тисяч мобілізованих, але дозволить зупиняти ворога точково, технологічно та ефективно. Перемога можлива. Але вона потребує не старих рішень, а сміливих стратегій, раціонального мислення і внутрішньої дисципліни суспільства.

Ми зобов’язані не просто вистояти — ми маємо стати прикладом сильної, сучасної та технологічної держави, здатної перемогти навіть сильнішого ворога. І це залежить від рішень, які будуть ухвалені вже сьогодні.